Загрузка...

AI-разбор доступен после входа

Суть книги, пересказ, главный конфликт, ключевые идеи, вывод, кому полезна, главные темы, персонажи и цитаты можно получить после входа в BookRa.

auto_awesomeПолучить AI-разбор

О книге

«Мені тринадцятий минало», «Тополя» і «Заповіт» Тараса Шевченка – поетичні твори, у яких найкраще відображено індивідуальний стиль письменника. Переживання за власну долю і за долю України, замилування її природою звучить у кожному рядку. Найбільше щастя для поета – це бачити рідний народ вільним.

Дата написания1970-01-01
Язык книгиuk
Возрастное ограничение6+
Темы
сборники стихотворенийстихотворенияукраинская литератураукраинская поэзия

Читать онлайн

Страница 2 из 3

«Із-за гаю сонце сходить,..»

Із-за гаю сонце сходить, За гай і заходить. По долині увечері Козак смутний ходить. Ходить він годину, Ходить він і другу. Не виходить чорнобрива Із темного лугу, Не виходить зрадливая... А з яру та з лісу З собаками та псарями Їде пан гульвіса. Цькують його собаками, Крутять назад руки І завдають козакові Смертельної муки; У льох його, молодого, Той пан замикає... А дівчину покриткою По світу пускає.

«Туман, туман долиною,..»

Туман, туман долиною, Добре жити з родиною. А ще лучче за горою З дружиною молодою. Ой піду я темним гаєм, Дружиноньки пошукаю. «Де ти? Де ти, озовися! Прийди, серце, пригорнися. Нумо, серце, лицятися Та поїдем вінчатися, Щоб не знали батько й мати, Де ми будем ночувати». Одружилась, заховалась, Бодай була не кохалась. Легше було б самій жити, Як з тобою в світі битись.

«І широкую долину,..»

І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось, Не забуду я. Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тимчасом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись. Помарніли ми обоє — Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуємтії годи, Як жили колись.

«За сонцем хмаронька пливе,..»

За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очамлюбо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом загорить... А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу, Й не знаєш, де дітись, І ждеш його, того світу, Мов матері діти.

«Заросли шляхи тернами...»

Заросли шляхи тернами На тую країну, Мабуть, я її навіки, Навіки покинув. Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому? Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити! Маю серце широкеє — Ні з ким поділити! Не дав єси мені долі, Молодої долі! Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи! Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! — Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії! Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись, А тепер не маю навіть З ким поговорити! Тяжко мені, Боже милий, Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким, — і нікому Не сказать святого слова, І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого. І умерти!.. О Господи! Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий, На тую Украйну!

«Огні горять, музика грає,..»

Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває; Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії; Витає радість і надія В очах веселих, любо їм, Очам негрішним, молодим. І всі регочуться, сміються, І всі танцюють. Тілько я, Неначе зляканий, дивлюся І нишком плачу, плачу я. Чого ж я плачу? Мабуть, шкода, Що без пригоди, мов негода, Минула молодость моя.

«І досі сниться: під горою,..»

І досі сниться: під горою, Меж вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошеє та кучеряве Своє маленькеє внуча. І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати, Цілує діда і дитя, Аж тричі в[е]село цілує, Прийма на руки, і годує, І спать несе. А дід сидить, І усміхається, і стиха Промовить нишком: «Де ж те лихо? Печалі тії, вороги?» І нищечком старий читає, Перехрестившись, отче наш. Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас, І все почило. Сивий в хату Й собі пішов опочивати.

«Над дніпровою сагою...»

Над дніпровою сагою Стоїть явор меж лозою, Меж лозою з яриною, З червоною калиною. Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини, і надії В самотині посивіє! Явор каже: — Похилюся Та в Дніпрові скупаюся. — Козак каже: — Погуляю Та любую пошукаю. А калина з ялиною Та з гнучкою лозиною, Мов дівчаточка із гаю Виходжаючи співають; Повбирані, заквітчані Та з таланом заручені, Думки-гадоньки не мають, В’ються-гнуться та співають.

N. N.

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога . . . . . . . . . . Уже прокликали до паю, А я собі у бур’яні Молюся Богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята — Не мої ягнята! Обернувся я на хати — Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала Та й почула, що я плачу, Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала... Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє... лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тімраю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав, Не був би в світі юродивим, Людей і ... не прокляв!

Страница 2 из 3

Вам также может понравиться

Страница 1 из 4

Назад124Далее