Загрузка...

AI-разбор доступен после входа

Суть книги, пересказ, главный конфликт, ключевые идеи, вывод, кому полезна, главные темы, персонажи и цитаты можно получить после входа в BookRa.

auto_awesomeПолучить AI-разбор

О книге

Вірші Тараса Шевченка «За сонцем хмаронька пливе» та «Садок вишневий коло хати» – яскраві зразки пейзажної лірики великого українського поета. Мальовничо зображується у них тиха краса українських сіл, гармонійне споглядання, яку, однак, часом порушує туман, що, неначе ворог, закриває рожеву хмароньку.

Дата написания1970-01-01
Язык книгиuk
СерияШкільна програма, 1
Возрастное ограничение6+
Жанры
зарубежная классиказарубежная образовательная литературазарубежная поэзияиностранные языки
Темы
стихотворения

Читать онлайн

Страница 2 из 17

Думка

Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі дівочі? Літа мої молодії Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють. Серце в’яне, нудить світом, Як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі? Тяжко мені сиротою На сім світі жити; Свої люде — як чужії, Ні з ким говорити; Нема кому розпитати, Чого плачуть очі; Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує; Ніхто його не питає, Не знає, не чує. Чужі люде не спитають — Та й нащо питати? Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить! Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули, Голосніше, жалібніше, Щоб вітри почули, Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе!

[1838, С.-Петербург]

Думка

Тече вода в синє море, Та не витікає, Шука козак свою долю, А долі немає. Пішов козак світ за очі; Грає синє море, Грає серце козацькеє, А думка говорить: «Куди ти йдеш, не спитавшись? На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? На чужині не ті люде — Тяжко з ними жити! Ні з ким буде поплакати, Ні поговорити». Сидить козак на тім боці, Грає синє море. Думав, доля зустрінеться — Спіткалося горе. А журавлі летять собі Додому ключами. Плаче козак — шляхи биті Заросли тернами.

[1838, С.-Петербург]

До Основ’яненка

Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив... Нема Січі, пропав і той, Хто всім верховодив! Нема Січі; очерети У Дніпра питають: «Де то наші діти ділись, Де вони гуляють?» Чайка скиглить літаючи, Мов за дітьми плаче; Сонце гріє, вітер віє На степу козачім. На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують? Де панують, бенкетують? Де ви забарились? Вернітеся! дивітеся — Жита похилились, Де паслися ваші коні, Де тирса шуміла, Де кров ляха, татарина Морем червоніла — Вернітеся!» — «Не вернуться! — Заграло, сказало Синє море. — Не вернуться, Навіки пропали!» Правда, море, правда, синє! Такая їх доля: Не вернуться сподівані, Не вернеться воля, Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани, Не покриють Україну Червоні жупани! Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить... Тілько ворог, що сміється... Смійся, лютий враже! Та не дуже, бо все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України! Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово. Чи так, батьку отамане? Чи правду співаю? Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю. А до того — Московщина, Кругом чужі люде. «Не потурай», — може, скажеш, Та що з того буде? Насміються на псалом той, Що виллю сльозами; Насміються... Тяжко, батьку, Жити з ворогами! Поборовся б і я, може, Якби малось сили; Заспівав би, — був голосок, Та позички з’їли. Отаке-то лихо тяжке, Батьку ти мій, друже! Блуджу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!» Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш; Тебе люде поважають, Добрий голос маєш; Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло — Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь світ почули, Що діялось в Україні, За що погибала, За що слава козацькая На всім світі стала! Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу, Нехай свою Україну Я ще раз побачу, Нехай ще раз послухаю, Як те море грає, Як дівчина під вербою Гриця заспіває. Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю, В чужій домовині.

[1839, С.-Петербург]

Тополя

По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий — Нащо зеленіє? Кругом поле, як те море Широке, синіє. Чумак іде, подивиться Та й голову схилить; Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі, Подивиться — серце ниє: Кругом ні билини! Одна, одна, як сирота На чужині, гине! Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати? Постривайте, все розкажу, Слухайте ж, дівчата. Полюбила чорнобрива Козака дівчина. Полюбила — не спинила, Пішов та й загинув. Якби знала, що покине, — Була б не любила; Якби знала, що загине, — Була б не пустила; Якби знала — не ходила б Пізно за водою, Не стояла б до півночі З милим під вербою; Якби знала!.. І то лихо — Попереду знати, Що нам в світі зустрінеться... Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю... Само серце знає, Кого любить... Нехай в’яне, Поки закопають! Бо не довго, чорнобриві, Карі оченята; Біле личко червоніє Не довго, дівчата! До полудня, та й зав’яне, Брови полиняють... Кохайтеся ж, любітеся, Як серденько знає. Защебече соловейко В лузі на калині, — Заспіває козаченько, Ходя по долині. Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати; А він її запитає: «Чи не била мати?» Стануть собі, обіймуться, — Співа соловейко; Послухають, розійдуться, — Обоє раденькі. Ніхто того не побачить, Ніхто не спитає: «Де ти була, що робила?» Сама собі знає. Любилася, кохалася, А серденько мліло: Воно чуло недоленьку, А сказать не вміло. Не сказало — осталася, День і ніч воркує, Як голубка без голуба, А ніхто не чує. Не щебече соловейко В лузі над водою, Не співає чорнобрива, Стоя під вербою; Не співає, — як сирота, Білим світом нудить. Без милого батько, мати — Як чужії люде; Без милого сонце світить — Як ворог сміється; Без милого скрізь могила... А серденько б’ється! Минув і рік, минув другий — Козака немає; Сохне вона, як квіточка, — Ніхто не питає. «Чого в’янеш, моя доню?» — Мати не спитала, За старого, багатого Нищечком єднала. «Іди, доню, — каже мати, — Не вік дівовати. Він багатий, одинокий — Будеш панувати». «Не хочу я панувати, Не піду я, мамо! Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму. Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить». Не слухала стара мати, Робила, що знала, — Все бачила чорнобрива, Сохла і мовчала. Пішла вночі до ворожки, Щоб поворожити: Чи довго їй на сім світі Без милого жити? «Бабусенько, голубонько, Серце моє, ненько! Скажи мені щиру правду — Де милий-серденько? Чи жив, здоров, чи він любить, Чи забув-покинув? Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину! Бабусенько, голубонько, Скажи, коли знаєш! Бо видає мене мати За старого заміж. Любить його, моя сиза, Серце не навчити. Пішла б же я утопилась — Жаль душу згубити. Коли не жив чорнобривий, Зроби, моя пташко, Щоб додому не вернулась... Тяжко мені, тяжко! Там старий жде з старостами... Скажи ж мою долю». «Добре, доню; спочинь трошки... Чини ж мою волю. Сама колись дівовала, Теє лихо знаю; Минулося — навчилася, Людям помагаю. Твою долю, моя доню, Позаторік знала, Позаторік і зіллячка Для того придбала». Пішла стара, мов каламар Достала з полиці. «Ось на тобі сего дива! Піди до криниці; Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сего зілля — Все лихо загоїть. Вип’єш — біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз; не приїде — Втретє випить треба. За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою; А за другий — серед степу Тупне кінь ногою. Коли живий козаченько, То зараз прибуде. А за третій... моя доню, Не питай, що буде. Та ще, чуєш, не хрестися, Бо все піде в воду. Тепер же йди, подивися На торішню вроду». Взяла зіллє, поклонилась: «Спасибі, бабусю!» Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні? Ні, вже не вернуся!» Пішла, вмилась, напилася, Мов не своя стала, Вдруге, втретє, та, мов сонна, В степу заспівала: «Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю, Рости, рости, тополенько, Все вгору та вгору! Рости тонка та висока До самої хмари, Спитай Бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці — моя доля, По сім боці — горе. Там десь милий чорнобривий По полю гуляє, А я плачу, літа трачу, Його виглядаю. Скажи йому, моє серце, Що сміються люде; Скажи йому, що загину, Коли не прибуде. Сама хоче мене мати В землю заховати... А хто ж її головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя, доле моя! Боже милий, Боже! Подивися, тополенько, Як нема — заплачеш До схід сонця ранісінько, Щоб ніхто не бачив. Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько, По синьому морю!» Таку пісню чорнобрива В степу заспівала. Зіллє дива наробило — Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари; Тонка-тонка та висока — До самої хмари. По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу.

Страница 2 из 17

Назад123…17Далее

Вам также может понравиться

Тарасова ніч — обложка книги

Тарасова ніч

Тарас Григорьевич Шевченко