Поклали свої голови й цїлі полки православної галицько-української львівської і перемиської шляхти, котра в купі з ворогами билась проти своєї України! На пів милї все поле і болотяні луки та мочарі були засїяні панським трупом. Кров текла ріками; одних панів, окрім слуг та челядників, полягло пять тисяч, ввесь скарб, всї гармати і вози забрали козаки і татари.

Побивши одну половину війська, козаки кинулись на другу. Друга половина польського війська вже перейшла через річку, поламала мости і стала в лави. Але Хмельницький ще переднїще післав за річку татар. Не встигли поляки оглянутись, а на їх налетіли татари і вдарили з одного боку. Густими лавами з диким криком кинулись на їх татари, а за ними з лїса посипались козаки. Тричі поддавалось польське військо і тричі виправлялось. Був дощ: уже давно задощилось, то через те стояв туман. Татари кинулись у середину польського війська змішали його так, що непритомні поляки били один одного. Не встояли поляки і почали втїкати. Король надлетів з свого обоза конем насупроти їх, махав шаблею, сам хапав за уздечки і повертав назад, вмовляв та кричав, що вбє своєю власною рукою того, хто наважицьця втїкати; але те нїчого не помагало. Татари лїзли сліпцем, настирливо, нїби їм хто очі повиколював. Поляки подались назад, і тілько смерком перестали битись.

10. Хмельницький помилував польського короля.

Настала темна ніч. Страшна та неприємна була та ніч і для поляків. Всї з переляку не знали, що діяти. Король і старшина, сидячи на конях, зїхались на раду.

»Ми пропали!«- заголосила старшина, -»У Хмельницького певно буде до сто тисяч самих козаків. Нам треба спасти хоч самого короля!»

»Я вмру от-тутечки, а не піду з стану!«- промовив король.

Король звелів робити окопи, щоб досвіта окопатись валами. Поляки взялись до окопів. Коли це пішла чутка між жовнїрами, що король хоче покинути військо.

»Це нас хочуть зрадити та покинути на заріз козакам та татарам!«- крикнули непомірковані пани поляки і покидали заступи. Один литвин розказував, що вже короля нема в станї.

А король тільки що прилїг на землю, щоб хоч трохи одпочити. Тільки що він почав дрімати, перед ним стояв польський ксьондз і розповідав, що між військом уже пішла недобра чутка, нїби короля вже нема в обозї.

»Коня!« крикнув король:»Я сам поїду поміж лавами війська і докажу, що я й думки не маю втїкати.«

Подали коня. Король сїв на його; перед ним несли палаючі смолки, смолоскипи.

»0сь-ось я! ваш король! схаменїцьця! не втїкайте! не кидайте мене! Я вас не покину.«

У короля крапали по щоках сльози. Всї поляки ущухли, заспокоїлись і знов взялись за лопати та заступи.

Стало розвиднюватись. Король поставив військо на битву. Зійшло сонце. Татари вдарили на те місце, де не було окопів. Хмельницький роздїлив козаків на дві частки: одна вдарила на короля, а друга на місто. Король казав оповістити козакам, що він одбирає гетьманство од Хмельницького, а хто принесе йому Хмельницького голову, тому він заплатить десять тисяч талярів. Козаки само-по-собі глузували з того оповістіння. Міщани задзвонили в дзвони, закидали рови хворостом та хмизом і показали козакам дорогу до міста; козаки взяли церкву, що стояла з краю в містї, встягли на неї гармати і звідтіль смалили в польський стан. А тим часом Хмельницький кинув ся на окопи. Вже на окопах стояла козацька корогва. Як хвиля води, козаки шубовснули в польський стан.

»Ради Бога, спасайте мене й Польщу!«-кричав король до поляків. Непритомні поляки пани стовпились з корогвами навкруги короля, щоб його захистити, щоб часом козаки не взяли його в полон у неволю. Козаки розбили королївську варту і доскочили до самого короля.

»3года!«- крикнув Хмельницький до козаків і казав спинитись і перестати битись з поляками. Битва стихла і спинилась… Козаки одступили од короля. Хмельницькому не бажалось і не хотїлось, щоб христіянськии король пішов у неволю в Крим до бусурманів. Хан кримський нахваляв ся, що візьме живцем короля в полон, і само-по-собі, й не помилував би його. Козаки одступили від польського стану.

Після того до польського стану приїхав татарин і привіз королеві один лист од хана, а другий од Хмельницького. І хан і Хмельницький писали до короля, що вони хочуть почати з поляками переговори про умову на згоду. Король згодився на це. Опівднї виїхав з козацького стану трубач і засюрмив тричі, подаючи звістку, що там уже ждуть польських посланцїв для розмови. Король послав послів, і переднїще за все говорили з татарськими послами. Татари жадали, щоб поляки заплатили їм ще давно залеглу данину двісті тисяч золотих, а потім, щоб згодились платити їм що-року девять - десять тисяч золотих, і щоб король вернув і давні вольности козакам.

Хмельницький написав знов свої постанови для згоди та мира і післав з ними двох полковників. Полковники прийшли в пишний королів намет і поклали перед ногами короля лист Хмельницького. Хмельницький домагав ся повної»амнестії«цеб-то, щоб простили козаків за повстання, нїкого не потягли на будлї яку кару та одповідальність, щоб козакам вернули їх давні вольности, щоб реєстрового війська було сорок тисяч, і щоб король оддїлив для козаків границю, куди польське військо навіть не мало-б права вступати; щоб на Українї не було унії, жидів і католицьких ченцїв єзуїтів, щоб київський митрополит мав однакове право з варшавським і сидїв у варшавськім сеймі поруч з ним, щоб у Київі, окрім шкіл українських, не могло бути ніяких инших польських, щоб на Українї воєводами, старостами й иншими урядниками були тілько значні родовиті українцї а не поляки, і щоб Чигиринське староство було записано по вік на дохід гетьманської козацької булави, як засад на гетьманське прожиття.

Прочитавши ті постанови, поляки почали аж принькати приском від злости, що козаки, польські піддані, хочуть з ними годитись, мов незалежні од Польщі, самостійні. Але нїде було дітись: їм хотілось мерщій вернутись до-дому, до господи. Король згодив ся на ті постанови, умови, й цей мир через те й зовецьця зборівським миром. Королївська і панська ласка була не велика: козаки одвоювали собі од поляків ті давні свої вольности, що вони мали ще з давних-давен. Хмельницький присягнув на вірність і підданство королеві і, впавши на одно колїно перед королем, поцїлував його в руку: очевидячки тодї ще в його не було думки одривати Україну од Польщі.

Страница 5 из 6

Назад 1…4 5 6 Далее