Іван стояв коло стола високий та рівний станом, та гарний, як і його батько. На білому чолі були неначе намальовані чорні брови; ясні чималі карі очі аж світились, як і в батька. Він сів край вікна, а мати все дивилась на його й не могла надивиться.

Грицько поставив-таки на своєму: купив вівці й підсвинки, щоб розвести отару на своє, опрічне од материного хазяйство. Параска задумалась, дивлячись на ті вівці. І їй забажалось, щоб в неї в хаті була за невістку незадиркувата, тиха та помирлива Левадишина Килина, а не опришкувата та натуриста Марина, котра вже розібралась і почала піднімать голову: часто не слухала її й навіть почала гризтись з нею од того часу, як помер старий Омелько.

«Ой коли б швидше Іван вибув свою службу, вернувсь додому та брав Килину, бо моя душа почуває, що з цією Мариною життя моє в хаті не буде тихе та мирне», - думала Параска, поглядаючи скоса на високу постать Марини, що поралась коло печі, неначе москаль ходив на муштрі.

«Одже ж Іван правду каже, що Левадишині вівці незабаром будуть його, - думала баба, дивлячись на ясні карі синові очі та на чорні, як намальовані, брови. - Я вже давно прикмічаю, що Левадишина Килина горнеться та липне до його. Часом увечері вийду в садок, а Іван стоїть під грушею, спершись на тин, та все балакає з Килиною».

- Балакай, сину, з Килиною! Балакай! гарну та моторну невісточку матиму. Недурно ж ти аж стежку протоптав до тієї груші, - часто говорила вона своєму мазунчикові.

Але не довго Параска втішалась сином. Іван витяг жеребок, і його покликали одбувать службу спершу в Варшаву, а потім перевели в Петербург у гвардію. Іван спочатку писав листи до матері, що йому в Петербурзі непогано жить. Але матері було шкода сина, і вона часом було продасть то кабанця, то кільки курок і все шле гроші синові на будлі-яку обихідку.

Вже минув рік, як його взяли на службу. Одного дня в пилипівку Парасці принесли з управи лист од Івана. Іван подавав звістку, що він чогось нездужав і що йому видали з скарбу гроші на дорогу й посилають додому на поправку. В баби і в душі похололо.

- Ой боже мій милостивий! це ж недурно його одсилають додому на поправку. Мабуть, він почав слабувать на щось, - бідкалась Параска і все виглядала Івана.

Перед різдвом приїхав Іван. Увійшов він у хату. Мати глянула на його та й одразу залилась слізьми. Вона постерігала, що смерть завітала в хату з сином. Іван зблід, схуд, помарнів; краса згасла, мов свічка. Руки стали тонкі, як цівки. Тільки чорні брови чорніли, як шнурочки, на блідому, неначе восковому лобі, та чисті ясні очі ще ясніше світилися.

- Що це, сину, з тобою сталось? ти ж поїхав здоровісінький, а додому неначе вернулась тільки твоя тінь? - спитала мати в сина і втерла сльози рукавом.

- Не плачте, мамо! Казав наш полковник, що на селі я можу ще поправиться та набратись здоров'я отам в лісі, в чагарнику.

Брат задумавсь, стоячи коло стола й згорнувши руки на грудях. Він все пильно дивився на змізернілого Івана. Йому стало жаль брата. Невістка поралась коло печі й заходилась готувать полудень для гостя: прягла пряженю. Мати посадовила сина за стіл і поставила пляшку з горілкою.

- Од чого то в тебе, сину, сталась ота слабість? Чи тебе там захарчували, що ти такий худий, неначе захарчований? - спитала мати.

- Ні, мамо! в нас на харч було добре. Але як привезли мене а Петербург, то записали музикою, бо дізнались, що я вмію грать на сопілці. Мені загадали грать на трубі. Оце було як поподму в ту здоровецьку трубу, то в мене живіт стає неначе дерев'яний, а в грудях стає так важко, що мені трудно було й дихать. А потім гонять нас лазити по щаблях на щогли і пролазить крізь щаблі здорової драбини. Як було пролізу ужем тричі поміж щаблями, то в мене аж груди щемлять, неначе я поламав кістки. Стали боліть в мене груди; болять, аж ниють. Тільки мені й легше було на груди, як нас ганяли у ліс по гриби. А як вернусь в місто та в казарми, як почую сморід в казармі, то в мене знов починає давить в грудях. Я і в лазареті ніколи не лежав. Але мені було важко ходить на муштри та муштруваться. Покликав мене полковник та й каже мені: «Дамо тобі на дорогу грошей, а ти зараз їдь додому на село на поправку та сиди більше в лісі, коли в вас там ліс недалечко од хати. А як поправишся та подужчаєш, тоді знов вертайся на службу».

Параска слухала й почала плакать.

- Не плачте, мамо! От як діждемо літа, то я сидітиму цілий день в чагарнику. І може, й одужаю, - втішав Іван матір.

Але він не діждав літа, танув, як свічка, і спав з тіла: перед Великоднем зліг, а після Великодня поховали Івана. Мати посадила на могилі вишню й вербу. І вишня й верба прийнялись і зазеленіли.

Параска зажурилась і впала в тугу. В неї тільки й мови було, що про Івана. Вона перестала жартувать і всім тільки й розказувала, що про своє горе. А як журба наполягала на душу, вона виходила за ворота й довго дивилась на зелену вербу на кладовищі та плакала, неначе на тій вербі та на вишні розвились не зелені віти, а її згадки про дорогого сина.

- Коли б, мамо, та верба на Івановій могилі всохла, то, може б, ви не плакали та не побивались так, як тепер сливе щодня плачете, - раз якось сказала Марина до свекрухи.

- Бодай вже всох язик тому, хто так думає. Тепер у мене тільки й згадки за Івана, як подивлюсь на ту зелену вербу, - обізвалась з слізьми в очах Параска.

Але настало літо, почались жнива. За роботою Парасці ніколи було виходить за двір та довго дивиться на вербу на кладовищі. Треба було хапать хліб на полі. Лихо прогуло та й стишилось. Грицько тепер добре знав, що йому не треба ставить опрічної хати, що батьківська хата й грунт належаться до його, а не до матері.

Він взяв у матері ключі од комори. Невістка одібрала в неї ключі од своєї скрині. Параска не продавала корови й держала для Івана на його хазяйство, бо сподівалась, що він вернеться додому й зараз ожениться. Вона держала свої вівці й кури. Це все дуже не припадало до вподоби синові й невістці.

- Чом ви, мамо, не попродаєте своїх овечок та курей? Це ж тільки зайва з'їжа в дворі, - раз обізвався син.

- А тим не попродаю, щоб я вам не дивилась в руки та мала свої гроші та одежу й на усяку свою потрібку. Поки я живу, я тут хазяйка в хаті, а не Марина. Дбайте самі, то й будете мать гроші, а мого добра не зачіпайте, - сердито сказала до сина Параска. - От моя квочка вивела курчата. Бери, Марино, собі семеро, а я назначу собі шестеро; поодрубую кихтики на одному пальчикові, щоб мої курчата були значковані. Як вхопить ворона твоє курча, то пропаде твоє добро; принаймні я знатиму, як ворона похапає мої значковані курчата, а не ти похапаєш.

Марина прикусила язика й напиндючилась. Свекруха поділилась з сином не тільки вівцями й свиньми, але й курчатами й гусьми. Але корови не подарувала синові, тільки подарувала коні. А Марині так бажалось загарбать все батьківське добро! і через це така діляниця дуже не припала їй до вподоби. Вона зненавиділа свекруху й почала гризтись з нею та допікать їй, й ніколи не змовчувала.

Параска якось зимою пішла до сусіди Левадихи на пораду.

Страница 2 из 6

Назад 1 2 3…6 Далее