- Авжеж! От і переплатив! Тепер люде беруть наспіл поле не з половини, а з третини. А Мотуз і досі оре твоє поле з половини. Чи він же програв? Не один десяток карбованців він заробив з твого поля.

- І то правда. То й одпишу тобі, і не так тобі, як Петрусеві, бо я його люблю, як свого сина.

- То не гайся ж та й одпиши поле зараз-таки, бо ти все нездужаєш. Колись несподівано помреш, а я зостанусь сиротою.- сказала Сиклета.

Дід і справді не довго гаявся: він пішов до писаря, дав йому хабара. Писар написав духовницю, сам підписався за свідка, попросив ще одного свідка. І той за гроші підписав засвідчення. Грицай поїхав до Білої Церкви до нотаріуса; нотаріус засвідчив духовницю. Все було зроблено як слід, по закону. Дід оддав духовницю Сиклеті. Сиклета доручила бомагу своєму батькові. Дід Грицай пожив ще рік і помер.

- Ну тепер, хвалить бога, Грицаєве поле буде моє! - сказав Мотуз до жінки і пішов до волості з бомагою за пазухою. У волості він вже застав Сиклету й Сиклетиного батька.

- Опізнився, Мотузе, з бомагою! - обізвався писар з-за стола. - Грицай одписав ще за жизності своє поле своїй жінці Сиклеті: ось його й духовниця.

Мотуз остовпів і не міг і слова промовить. Очі неначе згасли, голос неначе якась сила одібрала, в його ніби одняло памороки.

- Як же це воно буде? Я ж йому заплатив за поле грішми? Хто же мені верне мої гроші? Я чоловік небагатий, негрошовитий; через те поле я напозичався в людей. Як же воно буде? - бідкався Мотуз.

- Як знаєш, так і роби. Грицай написав духовницю, а духовниця все одно, що й закон, - обізвався писар з-за стола.

- Я свого не подарую, буду жалітись у суд, буду позиваться. Для мене буде вже надто кривдно. Яка ж це правда на світі! -говорив Мотуз, скоса поглядаючи на Сиклету; в його очах світилась така ненависність до Сиклети, що, здається, він був ладен кинуться на неї і задушить її.

Сиклета навіть не дивилась на Мотуза. В неї вид аж сяв, аж сміявся од радості.

- Ну та й лукавий же чоловік, отой Грицай! скривдив Мотуза ні за що ні про що! - аж загули на селі люде.

По селі загомоніли: пішла по селі опорока на Грицая за його лукавий вчинок.

За Грицаєве поле схопилась лайка, змагання, трохи не бійка, неначе над дідовою могилою схопилося полум'я, підняло пожежу на кутку і підпалило й Мотуза, і Сиклету, і далеких дідових родичів. Десь знайшлися й об'явились Грицаєві родичі: якийсь його небіж вдругих і другий небіж втретіх. Сам Мотуз докопався, що Грицаїв дядько держав його рідну тітку, а Мотузова дядина доводилась родичкою бабі Оришці. Мотуз пішов до священика й навіть достав усі виписи з метрики і забрав метричні засвідчення про своїх дядин та тіток.

І Мотуз, і далекі Грицаєві родичі - усі кинулись до одного писаря в близькому містечку, щоб він писав прошения в суд за Грицаєву землю. Писар писав усім бомаги та набивав кишені грішми. Сиклета подала духовницю в суд, щоб землю затвердили за нею й за Петрусем, а слідком за нею поїхав Мотуз та Грицаєві родичі. За Грицаєве поле схопилась ніби битва, битва гаряча, битва на смерть. Усі мали надію виграти на суді позов і забрать Грицаєве поле, усі не шкодували за грішми, витратились до останнього шага, напозичались в людей, у жидів по самісіньку шию, сипали грішми, як половою. Кожний сподівався, що забере собі Грицаєве поле і позаплачує довги, ще й зістанеться з прибутком.

Довгенько тяглося діло за Грицаєве поле в суді. Частенько доводилося Сиклеті, й Мотузові, й Грицаєвим родичам навідуваться до Києва та платить чималу судову оплать за свої позви. Через якийсь час прийшла з суда оповістка. Суд присудив Грицаєве поле й грунт Сиклеті, але Сиклета повинна була виплатить Мотузові гроші, передніше заплачені Грицаєві за поле. Мотуз не вдоволився цим присудом і подав бомагу до Петербурга. Там перегляділи діло і присудили Сиклеті тільки Грицаєву хату й грунт, а поле присудили Мотузові. Бідні Грицаєві небожі вдругих та втретіх не достали нічого і тільки дурнісінько витратили чимало грошей.

Три роки прожила Сиклета сама з малим хлопцем, а четвертого року вийшла заміж за парубка. Вона прийняла молодого та гарного парубка в прийми в свою оселю.

1897 р