І знов баба Зінька зісталась сама на господарстві та ще й з малими унучатами, знов стала до роботи: і топила, і варила, і хліб пекла, ще й на річку зимою ходила плаття прати. Знов прийшлося їй самій і город копати, і засівати, і засаджувати.

- Оженися, сину, бо ти ще молодий, а я вже дуже старіюсь… Ізстарила мене важка робота і лиха твоя годинонька. Робити мені не первинка, але я не сьогодні-завтра вмру, - говорила мати до Романа.

Роман довго сумував, сидячи в своїй кімнаті, але перед жнивами мати знов почала вговорювати його, щоб він оженився. Роман заслав старостів до однієї дуже гарної дівчини, але вхопив од неї облизня; потім заслав старостів до другої і потяг гарбуза.

- Цур йому з таким чоловіком! - говорили дівчата. - Свою Соломію підкурював ладаном та водив трохи не в дранті, як старчиху, то й нас так буде водити.

Мати радила Романові шукати молодої смирної удови.

Але в цілих Терешках не знайшлося такої удови. Аж у другому близькому селі Пилипчі люде нараяли бабі Зіньці взяти собі за невістку молоду й бездітну удову Варку. Варка була дуже бідна, але роботяща, тиха на вдачу, добра й смирна, як овечка. Перед жнивами Роман оженився з Варкою.